Тиша і солов’ї співають: розповідь 86-ти річного самосела про життя в Чорнобилі | Онлайн журнал AGRIMPASA

Тиша і солов’ї співають: розповідь 86-ти річного самосела про життя в Чорнобилі

Через 32 роки після катастрофи на ЧАЕС Чорнобиль все ще називають «містом-привидом». Зараз тут під час чергувань проживають близько трьох тисяч робітників адміністрації зони відчуження, рятівників і правоохоронців.

 Тиша і солов'ї співають: розповідь 86-ти річного самосела про життя в Чорнобилі

Окрім них у місті оселилася сотня самоселів. Їх не дратують туристи. На них не тисне тиша. Їм затишно серед недоторканої природи, яка поступово руйнує покинуті будинки і дороги – наразі у хащах дерев зникають цілі вулиці.

«Українська правда» побувала у зону відчуження і поспілкувалася з одним із самоселів, 86-річним Леонідом Петровичем Риндюком. Він повернувся у Чорнобиль 25 років тому. І залишився, пише Агрімпаса

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ — Банкиры подняли доллар и готовят его к новым высотам

«Вам налити?»

На невеличкому подвір’ї дзвінко гавкає собака. Із похиленого дерев’яного дому на галас виходить маленький худий дідусь. На його старечому коричневому жакеті – дірка, пропалена вогнем. Вчора на подвір’ї горів сарай і він намагався самотужки із ним впоратись.

– Тузік, цить! Проходьте, не бійтеся, – показує рукою на двері.

На скрипливій підлозі навколо тарілки сидять чотири кішки. У домі Леоніда Петровича саме час вечері. На столі – млинці, ковбаса і пляшка домашнього вина, яку приніс йому знайомий.

– Принесли на пробу, я так потрохи п’ю. Вам налити? – усміхається дід.

Вже більше місяця він вечеряє сам – 40 днів тому поховав дружину. Дітей у них не було. Тепер єдина жива душа поруч – сусід, його тезко, до якого Леонід Петрович ходить у гості прямо через город. Той допомагає по хазяйству, а ще із ним можна порибалити і просто потеревенити.

Дідусь живе у районі, який місцеві називають Подолом. Він розташований біля самої річки Прип’ять. Зараз тут мешкає всього троє жителів. Охайні подвір’я з тюльпанами і городами впадають у око на тлі вулиць з похиленими будинками, у яких вже 32 роки за господаря – природа.

Дідусь живе у районі, який місцеві називають Подолом. Він розташований біля самої річки Прип’ять
– У цій хаті я народився, вона ще за царя Горошка, коли людей було трошки, будувалася. Був у нас гарний будинок на Кірова (вулиця в центрі Чорнобиля – УП), та по дурості продали, – згадує Петрович.

Він досі сам пече хліб, все інше необхідне для життя – продукти, дрова взимку, воду – йому приносить сусід.

Не зважаючи на стереотипи, що склалися у людей поза зоною, у Чорнобилі працюють два магазини. Крім того, дехто із місцевих виїздить за покупками у сусідній Іванків.

Петрович зізнається: йому не буває самотньо. Свого часу він спеціально втік із Києва у тишу, у батьківський дім. Але судячи із того, що швидко відпускати нового гостя йому не хочеться, старенькому все ж таки не вистачає спілкування.

«Не міряв радіацію»

Запитує, чи розповісти мені про аварію на ЧАЕС.

– Тоді всі мовчали, ніхто нічого не говорив. Воно вночі вибухнуло. Я 26 квітня приїхав саме із відрядження, з Києва. Йду на цвинтар, дивлюся, думаю: «Чого так багато машин?». Я не мав уявлення тоді, що таке респіратори, а тут стоїть людина у ньому.

Коли йшов назад, автобусів вже стояло хто знає скільки! Я тоді поїхав до Києва, а мене диспетчер запитує: «Скільки радіації у вас?». Відповідаю: «Мішка у мене немає, я її не міряв».

Леонід Петрович усе життя працював кранівником на п’ятитонній машині. Пригадує: після аварії на ЧАЕС близько опівночі їх «притягли» у Чорнобиль.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ — Страна «победобесов»: у русских полно «ветеранов», который в 7 7 лет от роду «брали Варшаву, Будапешт и Берлин»

Тоді на річці стояли 18 кранів зі всієї України. З їхньою допомогою вантажили пісок, цемент і щебінь, якими засипали четвертий енергоблок.

Після тих часів у річці залишилось «кладовище кораблів» – найбільш радіаційні судна покинули у воді. Потім їх ще довго різали и здавали на металобрухт любителі легкої наживи.

– Я був військовозобов’язаний, куди б я поїхав? Багато хто повтікав наступного ж дня. А на кранівника… не так, щоб рвався хтось сюди. Після аварії по радіо говорили, ніби тут така радіація, що сто років не можна буде у Чорнобиль їздити. Та то вони самі нічого не знали, – каже дід.

 

Після тих часів у річці залишилось «кладовище кораблів» – найбільш радіаційні судна покинули у воді
У Чорнобилі він відпрацював у 1986-1987 роках. Потім до пенсії – на крані у Києві. А у 1993 році знову повернувся у рідне місто.

– Ще трохи сторожем працював. А тут лісу було-о-о! Його пиляють і куди везуть – незрозуміло.

Запевняє, що потрапив назад у зону відчуження дуже просто. Мовляв, «тоді було вільніше».

Якщо зараз дістатися Чорнобилю – ціль багатьох «сталкерів», то після аварії лісовими дорогами попри заборону в місто поверталися ті, кого евакуювали.

Хтось хотів забрати речі, хтось – знову оселитися у власному домі, не зважаючи на високий рівень радіації.

Із часом самосели таки повернулися в будинки навколо Чорнобиля. Дехто приїхав і в саме «місто-привід». Аби отримати офіційний дозвіл на проживання, вони влаштовувалися на роботу в зону відчуження, зокрема, на ЧАЕС.

Самосели кажуть, що їх близько ста. Окрім них – працівники Державної служби надзвичайних ситуацій і правоохоронних органів.

– Нас, чорнобильських, боялися. От дружину мою сестра не пустила у хату. Потім ми приїхали у Київ, там нам дали квартиру. З нами був пожежний Ваня, прізвище його не пам’ятаю. Він отримав таку дозу, що вже помирав. Але один із десяти чоловік їхньої бригади вижив.

Ми мешкали всі на восьмому поверсі. Я побув у цьому Києві… Там треба голова міцна, а тут – тиша, солов’ї співають і будь здоров!

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ — Бутусов жестко прокомментировал арест в Украине доверенного лица Путина

Леонід Петрович й досі чітко пам’ятає, що повернувся у Чорнобиль у березні, ввечері – о 18.00. Каже, до будинку не можна було підійти – лежали повалені тракторами яблуні.

– Тут спокійно. Правда, на другий рік, як ми тут жили… у нас собачка був, так прийшли уночі вовки і з’їли його повністю, один п’ятак залишили. Ось страждають люди у Донецьку, що там війна, а сюди всіх можна було пустити – живи собі!

«Євреїв будуть стріляти. Ми пішли подивитися»

Петровичу значно цікавіше розказувати про війну в рідному місті, ніж про аварію на ЧАЕС. Тоді він був іще малим, але й досі пам’ятає багато деталей Другої світової.

– Скажу так, як я знаю: у нас був міст через річку дерев’яний, наші відступали – спалили його, пожежну дзвіницю – теж. А німці прийшли у 1943, це мені вже було 13 років, і відразу запитують: «Кіндер, куди дорога?». Показую. Вони враз міст понтонний пустили і пішли машини.

Німці нам нічого поганого не робили. Правда, як зайшли, повісили в парку відразу двох людей – жінку і чоловіка. Може, партизанами були, а може й ні. Нас відправляли копати окопи. Я копав спочатку нашим, а потім німцям. У мене теж окоп був біля дому, німці говорили: «Гуд, як під Сталінградом». А як там під тим Сталінградом я й не знав.

На війні загинув рідний брат Леоніда Петровича. Його ім’я викарбуване на меморіалі в центрі Чорнобиля. Є в місті також братська могила – місце розстрілу євреїв. Це теж запам’яталося діду назавжди.

 

На прощання Петрович проводить екскурсію по подвір’ю: показує господарство, на яке ще стає сил: старі кущі смородини і нарциси

– Це був 1941 рік. Уже й льодок був маленький. У нас тут недалеко жив староста, він говорить: «Сьогодні будуть євреїв стріляти». Ну, знаєте, дитинство, ми думаємо – підемо подивимося. Ми підійшли туди, дивлюся – о, Мотік, що зі мною в школу ходить! А він мені кричить: «Льонька, все!».

Їх довезли до великої ями, а ми назад пішли. Далеко відійшли, а було чутно, як стріляють з автоматів. Ми тільки знали, що євреям сказали брати найкращі речі, а там їх роздягали.

Зараз діду доводиться боротися з раком. Не дивлячись на свій вік і хворобу, Леонід Петрович тримається жваво. У перервах між розповідями смакує вино і часто перескакує з думки на думку, ностальгує.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ — «Прописка» по-новому: власти рассказали, как будут проходить проверка

На прощання Петрович проводить екскурсію по подвір’ю: показує господарство, на яке ще стає сил: старі кущі смородини і нарциси.

– Тут був будинок моєї сестри, а отам – тітки, – показує Петрович на ділянки, що поросли густою травою і деревами. – Їх приїхали і засипали після аварії…

Наступного дня по обіді застаю Петровича біля річки. Він тягне підтоплений човен.

– Хочу викинути кислі огірки рибі, – посміхається.

Рибалити і розставляти сітки – одна з найулюбленіших розваг діда, що живе у відчуженні.

Юлія Ворона, УП

Загрузка...
загрузка...
загрузка...
Загрузка...